Більшість людей відчувають сильну тривогу, стикаючись із невідомістю. У випадку зникнення безвісти до неї додаються страх за життя близької людини, припущення найгіршого, надія на благополучне розв’язання ситуації. Така напруга може тривати місяцями й навіть роками.
Окрім емоційного тягаря, родичі зниклих змушені проходити численні бюрократичні процедури, самостійно намагатися встановити долю близької людини, переглядати інформацію з різних джерел, часто з травматичним і шокуючим контентом. Усе це значно впливає на психоемоційний стан.
Будь-яка втрата супроводжується болем і горем, і чим ціннішою є втрата, тим глибшим є цей біль. У випадку невизначеної втрати біль часто ще інтенсивніший, адже немає підтвердження, немає крапки, немає можливості почати класичний процес горювання. Постійна неоднозначність виснажує та позбавляє відчуття опори.
Переживання невизначеної втрати залежать від індивідуальних особливостей людини, її резильєнтності та доступних ресурсів. Близькі зниклих безвісти можуть відчувати безпорадність, розгубленість, зневіру, злість, відчай, сум, тугу, горе, страх, тривогу, почуття провини, а також надію, віру та сподівання на порятунок. Особливість цих переживань у їхній суперечливості та одночасності.
На жаль, сьогодні багато українців переживають як втрати, так і невизначені втрати. У таких складних процесах підтримка оточення є надзвичайно важливим ресурсом. Водночас страх сказати або зробити щось «не так» часто утримує людей від контакту, що призводить до соціальної ізоляції та ще більшого болю.
Як же підтримати правильно?
Почніть із себе
Перш за все важливо усвідомлювати власні почуття й вчитися їх витримувати. Коли ми стикаємося з так званими «негативними» емоціями, може виникати бажання уникати їх або знецінювати. Це хибний шлях. Набагато корисніше навчитися розпізнавати свої емоції, дозволяти їм бути й проявлятися у прийнятний спосіб.
Відчувати сум, тугу, біль, безпорадність у відповідних обставинах нормально. Коли ми здатні витримувати власні складні емоції, ми можемо бути поруч і з іншими у їхніх переживаннях.
Запропонуйте конкретну допомогу
Якщо ви відчуваєте внутрішню готовність - запропонуйте підтримку. Вона може бути дуже практичною:
• супровід під час оформлення документів та офіційних процедур;
• допомога з їжею, побутовими справами;
• прості запитання турботи: «Що ти сьогодні їв/їла?», «Чи вдалося поспати?».
Для сімей із дітьми це додатковий виклик. Якщо маєте можливість, можна запропонувати прогулянку з дітьми, спільне дозвілля або час, коли батьки зможуть перепочити. Навіть якщо ви не дуже близькі, щира й тактовна підтримка все одно має значення.
Що можна сказати
• «Я чув/чула про те, що сталося. Мені дуже шкода».
• «Мені складно уявити, як тобі зараз».
• «Чим я можу тебе підтримати? Чим допомогти?» (якщо ви справді готові).
• «Хочу бути поруч, але не знаю, як саме. Скажи, якщо зможу бути корисним/корисною».
• «Я переживаю за тебе. Можемо пройтися, попити чаю, поговорити».
Якщо людина готова говорити, важливо більше слухати, ніж говорити. Будьте залученими: не відволікайтесь, іноді перефразовуйте почуте, ставте відкриті запитання, які допомагають людині продовжувати розповідь, але не перетворюйте розмову на допит.
❗Чого краще не говорити
• «Я тебе розумію» - якщо ви не проходили через подібний досвід, ви не можете повністю зрозуміти ці почуття.
• «Все буде добре, не хвилюйся» - ми не знаємо, як усе буде.
• «Зберися, тобі треба жити далі (заради дітей)» - такі слова знецінюють переживання; людина й так тримається з останніх сил.
• «Мабуть, вже не варто чекати» - у невизначеній втраті надія і втрата можуть співіснувати. Не варто позбавляти людину надії, якщо вона до цього не готова.
• Переповідати «схожі історії» - це може викликати відчуття неважливості власного досвіду або дати хибну надію, або завдати ще більшого болю.
• Повчати, що і як потрібно робити - якщо маєте корисну й достовірну інформацію, краще спитати, чи хоче людина її почути.
Коли ми боїмося сказати або зробити щось не те, наша увага спрямована на нас самих. У спілкуванні з людиною, яка переживає складні події, важливо зосередитися на ній: бути чуйними, уважними й людяними.
Іноді корисно уявити себе на її місці й запитати: які слова або дії підтримали б мене, а які завдали б болю? Це просте запитання допомагає залишатися поруч по-справжньому.
Самопідтримка для рідних зниклих безвісти
Переживання невизначеної втрати - це тривалий і виснажливий процес. У такій ситуації турбота про себе не є егоїзмом чи зрадою близької людини - це необхідна умова, щоб мати сили жити далі, піклуватися про інших і витримувати очікування.
Дозвольте собі відчувати
Усі почуття, які виникають у цій ситуації, є нормальними. Сум, злість, страх, надія, провина, безсилля можуть змінювати одне одного або співіснувати одночасно. Вам не потрібно «визначатися» з якимось одним станом. Важливо дозволяти почуттям бути, не засуджуючи себе за них і не намагаючись прискорити процес.
❗❗❗Пам’ятайте про базові потреби
Під час тривалого стресу тіло страждає не менше, ніж психіка. Намагайтеся, наскільки це можливо:
• регулярно їсти й пити воду;
• відпочивати й спати (навіть короткий сон або пауза має значення);
• рухатися - прогулянка, розтяжка, легка фізична активність допомагають знизити напругу.
Це не скасовує болю, але дає ресурси його витримувати.
Обмежуйте травматичну інформацію
Постійний перегляд новин, списків, фото та відео з травматичним контентом може посилювати тривогу, безсилля й виснаження. Якщо можливо, встановлюйте для себе межі: наприклад, виділяйте конкретний час на пошук інформації й дозволяйте собі робити паузи. Відпочинок від інформаційного потоку не означає байдужість або відмову від пошуків.
Спирайтеся на контакт з іншими
Ізоляція посилює біль. Якщо є хоча б одна людина, з якою можна говорити відкрито - це вже велика підтримка. Це може бути близька людина, друг, священнослужитель, психолог або група підтримки для родин зниклих безвісти. Вам не обов’язково бути сильними наодинці.
Дозвольте собі моменти життя
Радість, сміх, перепочинок, приємні моменти можуть викликати провину: «Як я можу радіти, коли він/вона зник?» Важливо пам’ятати: здатність відчувати життя не зменшує вашої любові й не зраджує пам’ять. Навпаки, це допомагає зберігати внутрішню опору.
Приймайте неоднозначність
У ситуації невизначеної втрати природно одночасно сподіватися і готуватися до найважчого. Ця двонаправленість: надія і втрата, є способом психіки адаптуватися. Вам не потрібно робити остаточний вибір між ними, якщо ви до цього не готові.
Звертайтеся по фахову допомогу
Якщо ви відчуваєте, що тривога, безсоння, відчай чи апатія стають нестерпними, це не означає слабкість. Психологічна допомога може стати важливою опорою в цьому процесі. Просити допомоги - форма турботи про себе.
💛💙Самопідтримка в умовах невизначеної втрати не про «впоратися» або «стати сильнішим». Це про те, щоб крок за кроком залишатися живими, зберігати контакт із собою й знаходити опору там, де це можливо
Немає коментарів:
Дописати коментар