Це не лише історія про голод. Це історія про тишу, страх, втрату і виживання. Про порожні миски, які стали символом не лише фізичного голоду, а й глибокої травми, що передається через покоління.
Трансгенераційна психотравма голодомору - це не “містика” і не просто пам’ять про минуле. Це психологічні, поведінкові та навіть фізіологічні зміни, які передаються від травмованих поколінь до їхніх дітей та онуків.
🌾 Ми носимо цю пам’ять у дрібницях:
– у звичці доїдати все до останнього крихітки
– у тривожному ставленні до запасів
– у глибокому внутрішньому страху втрати контролю над базовими потребами
Нащадки виживших після голодомору отримали певні звички та страхи, які передаються з покоління в покоління. Навіть якщо людина не пережила голод особисто, у неї може бути:
✅️тривога за їжу та ресурси,
✅️страх, що «все може закінчитись»,
✅️складність довіряти державі чи системі,
✅️звичка жити «про всяк випадок»,
✅️відчуття, що світ небезпечний.
Це — не її особистий досвід. Це відлуння травми її предків.
Це — колективна пам’ять, яка проявляється навіть сьогодні. Вона живе в наших тілах, у наших реакціях, у нашій культурі. І водночас — це пам’ять про гідність, про силу вижити, про цінність життя.
🕯️ Ми маємо пам’ятати, говорити, передавати знання про цю жахливу подію, щоб ця історія не повторилася.
Немає коментарів:
Дописати коментар