Терапевтична мета – навчання проактивної уважності та спільної відповідальності, закріплення зв’язку «спільна праця → спільна радість».
Одного сонячного дня, коли осінь вже торкалася лісу, маленьке Ведмежа на ім’я Буркотунчик перестало чути свою Маму, хоча вона стояла зовсім поруч.
Мама-Ведмедиця лагідно просила його: — Мій любий Буркотунчику, мені потрібна твоя допомога. Це не довго, але важливо. Зберімо ягоди на зиму й гілки для нашої затишної барлоги. Нам потрібно дбати про наш спільний добробут, щоб узимку було тепло й добре тобі і мені.
Але Буркотунчик був надто захоплений грою. У його вухах, здавалося, дзвеніли крихітні дзвіночки – дзвіночки веселощів. Вони заглушали мамин голос і відволікали його від головного. Він сміявся, бігав, крутився, а дзвіночки дзвеніли, не даючи йому почути мамине прохання.
Мама кликала його кілька разів. Коли вона не почула відповіді, її серце наповнилося тугою. Вона відчула, як її душу стискають важкі почуття і думка: «Мені дуже сумно, коли я роблю все одна. Нам важливо бути разом у цій турботі».
Тоді Мама-Ведмедиця глибоко вдихнула. Вона замовкла і тихенько відійшла від галявини, продовживши збирати гілки. Вона дала йому час награтися.
Буркотунчик бігав-бігав, аж раптом випадково глянув у бік барлоги. Він побачив, що Мама сидить сама й тихо працює. Вона не рикала. Вона не кликала. Вона просто збирала гілки мовчки.
І саме в цю тиху мить Ведмедик раптом відчув, що він один на великій галявині, а Мама, хоч і поруч, але далеко від нього у своїй праці. Йому стало трішки порожньо й дивно без її усмішки.
Буркотунчик прислухався до себе і зрозумів: «Це мої дзвіночки заважають не лише мені чути, а й нам бути разом».
Тоді він зупинився. Приклав лапки до вух і уявив, що там є маленькі вимикачі. Клац-клац! – і дзвіночки стихли. Стало тихо-тихо. Він почув своє серденько і відчув, як сильно хоче бути з Мамою.
Ведмедик побіг до барлоги. Там він побачив свою стомлену Маму. Він міцно обійняв її і сказав: — Мамо, я сам помітив. Я загрався і не чув, як ти стараєшся. Я люблю свої дзвіночки і люблю гратися, але коли треба дбати про дім, їх треба вимкнути. Це заважало нам бути разом і дбати про наш добробут.
Мама-Ведмедиця ніжно обійняла його у відповідь. Вона поділилася своїм почуттям: — Я рада, що ти сам помітив. Мені було важко, коли я не відчувала, що ми разом. Але я знаю, що навчитися бути уважним – це непросто. І я завжди допоможу тобі, якщо ти знову забудешся.
Буркотунчик і Мама-Ведмедиця разом закінчили роботу.
Коли вони поклали останню гілку, Мама усміхнулася: — Ми найкраща команда! Ми разом подбали про наш дім. Тепер ти можеш увімкнути свої дзвіночки для гри, мій любий! Я рада, що ми разом!
І Буркотунчик засміявся. Він приклав лапки до вух, клацнув уявні вимикачі – і дзвіночки знову задзвонили. Він побіг гратися, знаючи, що тепер, коли вони разом подбали про дім, спільна радість буде ще солодшою.
Весела Мама дивилася на його гру з любов’ю, а їхній дім став теплий і повний смачних ягід. І більше дзвіночки ніколи не заважали важливому, а дзвеніли саме тоді, коли настав час грати і радіти.
Питання для аналізу (після читання казки):
Як ти думаєш, чому не чув Маму, навіть коли вона була поруч?
Чи трапляється так, що й у твоїх вухах «дзвенять дзвіночки» і ти не чуєш когось важливого?
Як себе почувала Мама, коли Буркотунчик не допомагав?
Що зробив Буркотунчик, щоб «вимкнути дзвіночки»?
Чому йому стало легше, коли він вимкнув дзвіночки?
Що змінилося між Мамою і Буркотунчиком, коли вони почали працювати разом?
Як ти думаєш, чому спільна праця зробила радість ще більшою?
Як можна уявити свої «вимикачі дзвіночків» у вухах? Які вони у тебе?
🎨 Арттерапевтичні вправи
1. Мої дзвіночки
Матеріали: аркуш, кольорові олівці/фломастери.
Завдання: намалюй, які дзвіночки живуть у твоїх вухах. Вони можуть бути казкові, смішні чи чарівні.
Обговорення: «Коли вони дзвенять? Коли їх треба вимикати, а коли навпаки вмикати?»
2. Вимикачі тиші
Дитина прикладає долоньки до вух і уявляє, що там є кнопочки чи вимикачі.
Разом із дорослим гра: «Клац – вимкнули дзвіночки! Клац – увімкнули дзвіночки!»
Варіант: зробити з картону або пластиліну власні «вимикачі» й приклеїти їх на навушники чи пов’язку.
3. Командна робота
У групі: дітям дають завдання зібрати пазл або побудувати вежу з кубиків.
Умова: робити це можна лише разом, допомагаючи одне одному.
Після: «Як ми справились, коли працювали разом? Чи була наша радість більшою?»
4. Теплий дім Буркотунчика
Матеріали: великий аркуш, кольоровий папір, клей.
Завдання: створити спільний колаж «Барлога для зими». Кожна дитина додає свою деталь (гілочку, ягідку, ковдрочку).
Обговорення: «Коли ми дбаємо про спільний дім, то він стає тепліший. Як у твоїй сім’ї чи групі можна робити щось разом?»
5. Радісні дзвіночки
Дитина малює чи виготовляє з нитки й намистин маленькі дзвіночки.
Домовляються: «Ці дзвіночки дзвенять тільки тоді, коли настав час для гри й відпочинку. А коли час допомагати чи вчитись – ми їх вимикаємо».
Арттерапевтичні вправи дадуть дітям конкретні образи та дії для переключення уваги, розвитку емпатії та навички «вимикати дзвіночки».
@Вікторія Назаревич 2025
Немає коментарів:
Дописати коментар